Війна: ворог, що живе в голові

179

Відчути наслідки війни на собі Андрій (*ім’я змінене з етичних міркувань) зміг в прямому і переносному сенсі. Зараз йому 35, чоловік працює в рекламній індустрії та живе на Заході України. Так було не завжди — до переїзду Андрій жив на Сході та воював на Донбасі. Зараз чоловік поступово повертається до звичного життя і намагається забути той час. 

Андрій про себе говорити не любить, про війну тим паче. Просить змінити ім’я в тексті, щоб мати можливість бути чесним до кінця і не боятися, що хтось впізнає.

Мова — не язык

Я народився та половину свідомого життя прожив на Сході України. Моє життя складалося з роботи та дому й, здається, було розплановане до кінця. 

Був російськомовним — у школі, сім’ї, в оточенні розмовляли цією мовою. Ніколи й не задумувався, що може бути по-іншому. Зросійщення, що тривало століттями, давало свій результат: у моєму містечку рідко траплялися українськомовні люди. 

Все почалось із зацікавлення історією — я подивився польський фільм «Вогнем і мечем», почав більше дізнаватися про часи козацтва. А вже під час Майдану, зрозумів, що як жінка не може бути напіввагітною, так і не можна бути наполовину українцем. Як можна жити в одній країні, а розмовляти мовою іншої? Я не хотів бути зросійщеною сірою масою, тому почав вчити українську мову.

війна на Сході
фото – Specna Arms

Спочатку, дослухався до дикторів на радіо та телебаченні, потім поступово переходив на українську в коментарях в інтернеті, слухав пісні. Оскільки я працював експедитором (людина, що розвозить товар – ред.), то щодня стикався з людьми, здебільшого з навколишніх сіл. Цікаво, що ніхто не критикував. Навпаки, питали, чому я почав розмовляти українською. А от моє оточення не сприйняло вибору. Казали — «Андрюха ёбнулся». Проте я не зважав. Гірше було бачити, як після 2014-го року наші світогляди почали поступово роз’їжджатися в різні боки. Я дивився в сторону України та Європи, вони — Росії. 

Потрапити на війну

Війна прийшла несподівано і була надто близько. Перша лінія фронту — за 100 метрів від рідного дому. Я не пішов на війну одразу, мабуть, тому, що був надто відповідальним. Вважав, що моя компанія не виживе без мене, та й гроші треба було заробляти. Та з часом ситуація погіршувалася, ворог наступав, а компанія закрилась.

Я розумів, що так чи інакше опинюся на війні — і коли роботи не стало, в мене розв’язалися руки. Якось по телебаченню побачив відео, де представники бойового підрозділу агітували підписувати контракт. Я одразу ж зрозумів, це був знак. Закрив всі свої справи, владнав все із документами та перетелефонував, щоб записатися. 

війна та психічні розлади
фото – Specna Arms

Медичну перевірку я пройшов добре, не знайшли ніяких протипоказань, фізично і психічно я був здоровим. Після того було бойове злагодження — період знайомства з товаришами, отримання необхідних знань, період теорії та практики. Ми мали б навчитися користуватися зброєю, водити танки та бойові машини, але якісного навчання не було — все виявилося значно гіршим. До того ж я потрапив вже на завершальний етап підготовки.

Мені здається, що й відправили нас раніше на Схід через амбіції командира. Він хотів пошвидше «набити» необхідну кількість людей. Наскільки готові ці люди, чи мають потрібні знання, ніхто не зважав. Отака кар’єра ціною людських життів. 

Буденність — війна

Ми знали куди їдемо, бо морально готувалися до того. Потім ще декілька днів чекали на техніку: танки, БТР, зброю, котру довозили потягом. Усе необхідне спорядження забрали з собою, решту — заховали на покинутій фермі поряд. 

Жили у ВОПах (взводний опорний пункт, військова база – ред.), ними були колишні будинки місцевих мешканців. Речей своїх не мали. Хто здогадався взяти теплий одяг з дому — молодець, хто ні, просто шукав, що можна було накинути на себе у покинутих будинках. Пам’ятаю, деякі хлопці дуже раділи фуфайкам, адже восени та взимку було холодно. Потрохи облаштувалися і стало легше.

як війна впливає на життя
фото – israel palacio

Якщо хтось вважає, що саме на війні починаєш переосмислювати життя, долю України, ставлення до рідної мови, правильність політики чи доходиш до якоїсь істини шляхом роздумів, то це не так. Про це думається пізніше, а на війні немає часу. І взагалі, рефлексій краще не допускати. Рефлексії на війні шкідливі, навіть небезпечні. Мене рятував цинізм. 

Коли хтось помирав, думалося «комусь не пощастило, але так буває», були сподівання, що зі мною такого не станеться. Смерть сприймається, як нормальна робоча ситуація. 

Бої були майже щоночі. Та коли стріляли зі звичайної зброї, було не так страшно. А коли з гранатомета — враження, ніби увесь будинок підривається і навіть земля трясеться під ногами. В такий момент треба реагувати швидко, щоб тебе не поранили, чи не вбили. 

Під час одного з таких обстрілів я отримав контузію. Це досить неприємні відчуття: нудить, головокружіння, порушення слуху. Як під час забою мозку, але сильніше. Зазвичай, це вирішується кількома днями в лікарні, та я не лікувався тоді, думав, пройде. До того ж у ВОПі було лишень кілька бійців — інших відпустили. А мені не хотілося залишати хлопців.

Наслідки контузії

Якось мені дали відпустку і я повернувся додому трохи відпочити. У мене не було образи, мовляв, я за вас воюю, а ви тут розважаєтесь, ні. Швидше, дивувався, яке все кольорове, як одяг людей виглядає охайно. Приємно було зайти в магазин і вибрати собі щось смачне, чи посидіти в кафешці. Приємно було пожити трохи безтурботним життям, наче відчуття постійного свята. Але ближче до кінця відпустки, я вже не міг дочекатися, коли знову повернуся на війну.

Після повернення, мене призначили командиром взводу. Це був дуже відповідальний статус, тож я поставився до цього серйозно. Проте через деякий час помітив, що не маю апетиту і майже нічого не їм, часто забуваю про справи, є нудота. Гадав, що це через не проліковану контузію. Та коли я зовсім перестав їсти, мене забрали у Харківський військовий госпіталь.

Потім проявилися й інші симптоми — роздратування, пригнічення. Я довго не міг заснути, постійно кидало в піт, мене нічого не тішило, сльози котилися з очей і я нічого не міг вдіяти. Хоч причин для сліз не було взагалі.

В госпіталі бачили, що зі мною щось не те і відправили у реабілітаційний центр в Хмельницькій області. Сказали — відпочинеш потрохи, поправишся, там хороші харчування та умови. З одного боку, я себе відчував краще, бо спав на ліжку, а не на підлозі, не було обстрілів чи постійної небезпеки, їжа краща.

війна та військові
фото – Holly Mindrup

Але з іншого боку, на війні було набагато більше зібраності, там не можна було розслаблятися. Опинившись на мирній території, я просто розклеївся. Майже припинив спати, якось за добу «намотав» по відділенні 26 кілометрів. Лікарка якось сказала, що не відпустить на війну, але й додому в такому стані повертатися теж не варто. Тож відправила мене в Київ на дослідження в головний військово клінічний госпіталь, де мали б поставити остаточний діагноз. А звідти, за процедурою, я мав би пройти військово-лікарську комісію.

Довести травму чи донести про травму

В Києві поставили діагноз тривожно-депресивний стан. Та мій командир ніяк не хотів направляти на наступний етап, де мали вирішити, що робити далі. Казав, що я клею дурня і нічого не хочу робити, а просто отримувати грошову підтримку від держави. Річ у тому, що в армії й серед офіцерства немає розуміння психічних травм чи розладів. Зазвичай, такі речі глушать алкоголем, а до діагнозів, на кшталт мого, ставляться глузливо. 

Тож я зателефонував на гарячу лінію Міністерства оборони, розповів про ситуацію та сказав, що мої права порушують. Там швидко відреагували на повідомлення і я одразу отримав направлення. 

воєнні
фото – Specna Arms

Часто бойові побратими телефонували мені, питали як це можливо — тоді я зрозумів, що не один такий. Деколи людей звільняють з контракту, мовляв, «долікуєшся на гражданці» й ті потім не можуть ніяк довести, що отримали травму саме на війні. Відповідно, вони позбавлені соціальних гарантій.

Тривога і страх

Повернувшись додому, почувався ніби заторможеним і дуже слабким, все навколо бачив як через товщу води, складно було зібратися, думати, запам’ятовувати інформацію. Бувало, що я тижнями не виходив з дому через якийсь нераціональний страх. Сильно стискало горло, не було чим дихати. Постійно хотілося проколупати ножем чи виделкою горлянку, щоб вдихнути повітря. Я не боявся, що мене вб’ють на війні, але боявся на мирній території незрозуміло чого. Іноді виходив з дому в магазин, а потім забував куди йшов, часом не орієнтувався у просторі та не розумів, де живу і як маю потрапити додому.

У мене не було сил піти до лікаря, зареєструватися на біржі, владнати документи. Та мені трапилась хороша дільнична лікарка в місті, яка брала мене за руку і «водила» по кабінетах інших лікарів, підказувала що маю робити. Через таку незібраність навіть встановив програму, що записувала дзвінки на телефоні, бо сам не пам’ятав нічого. Тоді ж мені дали найлегшу групу інвалідності — третю.

Мирний час — темний час

Я пробував влаштуватися на роботу, але просто не міг працювати. Або засинав на робочому місці, або вибачався, казав, що почуваю себе зле і йшов додому. Люди не розуміли моєї поведінки. Через певний час припинив влаштовуватися на роботи й просто сидів вдома. Тоді й почався один з найтемніших періодів життя. 

До війни я взагалі не вживав спиртне, а тут — роботи не було, я нічим не займався, тому алкоголь допомагав швидше прожити день. Встав зранку, все сіре, похмуре, випив пива — і день яскравішим робився. Мені приписали антидепресанти для лікування, а я запивав їх горілкою. Так вони підсилювали дію одне одного. 

як війна впливає на воєнних
фото – Specna Arms

Першим дзвоником стала зайва вага — я не влазив у свої штани. Якось став перед дзеркалом і зрозумів, що не хочу так жити. Спочатку кинув пити, перестав купувати неякісні продукти. Не мав ломки, як у наркоманів, але найбільшим викликом стало завдання зайняти свій день. Почав вдома займатися спортом — змотував коври та присідав, відтискався від підлоги, ввечері ходив на спортивний майданчик. Так я схуд на 25 кілограмів. На секції не міг піти, бо досі уникав людей та переживав панічні атаки. Якось вирішив спробувати йогу і мені сподобалося. Так зменшилась тривожність, почав краще спати, відновилася жага до життя.

Я почав поступово відновлюватись і навіть думати, ким можу працювати — мені хотілося спокою, щоб без людей. Пройшов стажування по SMM, влаштувався на віддалену роботу: по грошах підходило, та й графік вільний. Спочатку мусив записувати все у блокнот, бо не запам’ятовував, а потім поступово працездатність та пам’ять покращились. Мої роботодавці не знають ні про діагноз, ні про минуле. Але я відповідально та акуратно виконую роботу і їх це влаштовує. Мене цінують і це тішить. 

Оскільки я не був прив’язаний до конкретного місця, то вирішив переїхати — і знайшов будиночок на Заході України у маленькому затишному містечку.

Війна наодинці

Я не можу сказати, що повністю вилікувався, швидше, навчився з цим жити — часом може бути безсоння по декілька днів, чи нападають дрижаки: ніби відчуваєш землетрус. Але тепер я вмію брати це під контроль. Моя психіатриня хвалить за прогрес — коли вперше прийшов до неї, то не дуже розумів де знаходжуся і хто біля мене. Якби ви побачили мене десь на вулиці зараз, то ніколи б не сказали, що я пройшов війну чи лікувався від психіатричного діагнозу. 

психічні травми на війні
фото – Saad Ahmad

Проте я і так намагаюся не розповідати про своє минуле людям, бо, по-перше, не вірю, що хтось зможе зрозуміти, по-друге, — теми психіатричних захворювань і війни досі в Україні табуйовані. Навіть моя мама не дуже вірить в мій тривожний розлад. Розумію, вона радянська людина і тому намагаюся про це не розмовляти. Друзів в мене немає, з товаришами не підтримую зв’язок — травматичне минуле не відпускає. Від камуфляжу досі тремтить тіло, а все, що нагадує про війну, підвищує тривожність та викликає паніку. Мені комфортно бути наодинці з собою, а підтримку знайшов у книгах —  люблю читати.

Допомогти правильно

Чому людям так важко повертатися з війни? Бо в державі не налаштована система прийняття цих людей. Про психічні розлади чи травми внаслідок війни не можна говорити ані командирам (засміють), ані суспільству, бо не зрозуміють. Та й психологічна допомога лікарів з державної медицини, неякісна — відчув це на собі сповна. 

Має бути якісна система допомоги та соціалізації. Так, є хороші волонтерські програми, але вони зазвичай розташовані у великих містах. От спробуйте знайти організації для ветеранів у селах. А їхати за таким в Київ чи обласні центри ніхто не хоче.

Взагалі, наша держава стабільно не виконує свої обіцянки. Наприклад — оголосили, що кожен ветеран отримає шматок землі. На війні часто точилися розмови про цю можливість, до речі. А на ділі виявилося, що отримати землю дуже складно. Якщо говорити про мене, то я не ображаюся, що не отримав землі, але неприємно — держава пообіцяла і не виконала. 

військові
фото – google search

Як на мене, найкращий варіант для людей, які повернулися з війни, — це трудотерапія. Їх потрібно залучати в проєкти, різні роботи, дозволити вступати на безкоштовне навчання у ВНЗ без зайвої бюрократії. Гарний приклад був у Штатах: після Другої світової війни держава профінансувала навчання для ветеранів. Це ж допомагає освоїти нову професію чи знайти роботу. Було б гарно, якби компанії виділяли одне-два робочих місця для воєнних. Ветеранам насправді дуже важливо відчувати себе потрібними та після війни на Сході, і після війни особистої.

Авторка – Ростислава Мартинюк

Головне зображення — Diego González

Читайте більше

image color pick

Оцініть будь ласка цю статтю!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 голосів, середній: 5,00 з 5)
Loading...
Залишити відгук

Ваша email адреса не буде опублікована.