В Румунію автостопом: як потрапити у гості до Дракули

104

Бажання є для того, щоб здійснюватись. Або як ми у гості до Дракули їздили. Легенди, міфи, фантастика – це те, що захоплювало з дитинства. Що робило світ незвичним і дивним. Знаєте, коли вкотре переглядаєш фільм «Ван Гелсинґ», перечитуєш легенди, історії про Влада Цепеша, а слово «Трансільванія» викликає мурашки на тілі, то народжується чітка ідея: «Я маю це зробити!».

Але ця історія не лише про Дракулу, вампірів чи містику… Перш за все, вона про окремий світ щирих і відкритих людей, а ще про пригоди та щось дивовижне.

Я ніколи не боялась їздити автостопом. Довіра до людей – це основа всього. Нові обличчя, відкриття та емоції – це прекрасність… Однак у Трансільванію все мало вести інакше, і зовсім не з незнайомими людьми. Ми з подругою запланували поїздку автобусом із Чернівців до Сучави, де мали пересісти на наступний автобус, що їхав безпосередньо до Брашова. Але, звісно, усе склалось по-іншому…

Щось пішло не так, коли на годиннику була 7.00, ми доїжджали до Чернівців, а автобус до Сучави відправлявся о 7.15 з іншої частини міста. Хвилини дві вагання, обговорення: чи повертатися додому, посмішка, і, не знаю як, але ми в маршрутці, яка їде в найближче село до румунського кордону. 

Як цікаво потрапити до Дракули у гості

Спершу нам потрібно було потрапити у Сучаву. Так-сяк кордон перейшли, а перша машина зупинилась через 15 хвилин нашої ходьби (ми керувались принципом, чим більше йдеш – тим швидше прийдеш). Її водій був далекобійником і їхав у Туреччину. Насправді, старший чоловік нетипової зовнішності, а ще й далекобійник – не викликав особливої довіри. Та ми ризикнули: «Сучава?» Він щиро і добродушно посміхнувся, відповівши «Оукей», тому сумнівів не було – далі ми їдемо разом…

замок Бран
фото – unsplush

Чоловіка звали Омур, він не знав англійської й жодної зі слов’янських мов. Проте в нас була програма з перекладачем, тому порозумітись якось  змогли. Здивувало, що салон автівки був увесь велюровий і блакитного кольору, а на під ногами килим. Дуже затишно, наче їдеш в розкішній кімнаті. Через деякий час ми на пів години зупинились у кав’ярні, власниками якої були друзі нашого водія.

Поки Омур обідав, встиг показати нам фото своєї сім’ї, друзів, розповісти чим він займається і навіть пригостити смачнезною кавою і цукерками. А далі, в супроводі турецької музики й чудового настрою, ми рушили в дорогу. Як виявилось, Омур їхав в нашому напрямку далі, ніж Сучава. Тому ми вирішили помандрувати з ним іще. Думаю, якби нас не чекав Дракула, ми рушили б і до Бухареста… Та все ж висадив нас водій у місті, де ми попросили, посміхнувся так само гарно, як під час зустрічі, і поїхав собі далі.

Ми досі дружимо у фейсбуку. Лайкаємо фото його сім’ї, а він присилає нам смайлики.

Наступним кроком було — знайти автобус. Але, якби дивно це не звучало, ми прогадали з часом, а ще банально не змогли знайти станцію, тому знову рушили вздовж дороги, аби при можливості зупинити хоч якийсь транспорт. На диво, за кілька хвилин зупинилось 3 машини, та їхали вони зовсім не туди. І лише одна автівка їхала куди нам потрібно, перетинаючи ще кілька міст. 

подорож до Дракули
фото – CALIN STAN

Це була сім’я ромів. Вони одразу пояснили (уже стандартно через перекладача), що не зможуть довести нас до потрібного міста, однак пообіцяли, що спробують знайти транспорт. Так ми приїхали на автовокзал, але, уже за доброю традицією, ми не встигли. Коли наші друзі зрозуміли, що автобуса таки нема, то відвезли нас на дорогу, аби ми змогли зручно рухатись далі. А ще, на випадок, якщо ніхто не зупиниться, залишили нас поблизу готелю, щоб ми мали місце ночівлі. 

Надворі вже було темно

Здається, вечір у Румунію приходить трохи швидше, особливо близько гір і восени. Попереду залишалась відстань у 150 км… Однак не пройшло й 5 хвилин, коли нам зупинився хлопець-водій, який їхав саме до Брашова. Комунікація знову не особливо вдалась, адже він розмовляв лише французькою, тому їхали мовчки решту дороги. Однак водій постійно намагався дізнатися чи все ОК і чи Ол райд), а ще також багато посміхався. Останні кілометри особливо сильно відчувалась втома. А ще було багато думок… 

Серпантинова дорога, коли довкола лише ліс. Де-не-де через десятки кілометрів маленькі села зі світлими віконечками. Здавалося, що ми у якомусь середньовіччі, просто їдемо сучасною автівкою. Попереду лише зигзагова дорога, небо і темні стіни дерев. Мабуть, саме тут найсильніше відчувалась містика і дивна магія вечірньої Трансільванії. Супроводжував її лише внутрішній спокій і приємна втома. 

via GIPHY

Згодом усе, ні, не зникло, а просто полегку розтопилось у великій кількості далеких вогнів багатоповерхівок. Яскраві вивіски, світлофори, високі будинки, а трохи згодом вимовлене з посмішкою нашого водія «Брашов» – трохи приземлило і додало реальності нашій мандрівці. Так ми потрапили у заплановане на той день місто…

Готель «Трансільванія»

Далі – гостел, який ми попередньо забронювали на Booking.com. І це, мабуть, наймоторошніший момент за всю історію мандрівки. Рецепція. Приємна адміністраторка, яка зустрічає нас із посмішкою. І я стою вражено налякана, не знаючи, що робити. Довкола мене іграшки та лялькові клоуни. Вони всюди. Я наче оточена ними. Першою думкою було, що необхідно шукати нове місце, де ночувати. Та надворі ніч, а місто незнайоме, ще й телефони розряджені…

На щастя, в будинку, де ми ночували (інша частина гостелу), нічого подібного не було, лише приємні та милі туристки з США. З якими ми ще мали годинну розмову про все на світі…

До замку Брану потрапили уже на наступний день. Без особливих пригод, але із захватом і в передчутті чогось надзвичайного. Саме так і було. Стіни, атмосфера, локація і навіть погода навіювали щось містичне і загадкове. У замку все створено для того, щоб не розчарувати цікавих туристів, щоб туди хотілось повернутись і не хотілось залишитися. Трохи моторошно, але романтично. І не знаю, як замок, а Трансільванські Карпати приховують багато таємниць. Може, більше, ніж усі румунські легенди та історії. 

Я їду додому…

Додому ми повертались уже класично – автобусом. Але і за цей короткий час нас вразила відкритість людей. Якийсь чоловік нам дав телефон, щоб ми перетелефонували на автовокзал, знайшов жінку, яка розмовляла англійською. Водій відвіз на зупинку, де ми мали пересісти в інший автобус, і зачекав, щоб переконатись, чи все гаразд, і що ми таки щасливо виїхали. 

Наші пригоди були сповнені особливої загадковості. Здається, магія Трансільванії ховається десь глибше, ніж у самому замку чи легендах. Вона у серцях дивовижних людей, які так трепетно і щиро її несуть.

Чи не було страшно? Ні. З молитвою не страшно нічого. Ми повністю довірились Богу, і знали, що Він нас вів. А ще за нашу дорогу постійно молились близькі.

Знаєте, якийсь такий спокій і впевненість у кожному кроці, що аж самим дивно. Планували одне, а вийшло так кардинально інакше, але захопливо і чудово. Бо, здається, що у гості до Дракули можна потрапити тільки так.

Роми — неймовірні. Відкриті, щирі та дуже порядні. А ще – кордони та межі лише в нашій голові, а світом керує людяність і любов, що стирають мовні, політичні, расові, релігійні та й взагалі будь-які бар’єри.

Мандруйте. Світ так чекає на відкритих вас, щоб творити разом нові, неймовірні й трохи чарівні історії…

Автор – Христина Тимків

Головне зображення (the main picture) – TgTourism


Оцініть будь ласка цю статтю!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 голосів, середній: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити відгук

Ваша email адреса не буде опублікована.