Про перше в житті сходження на вершину і Білого слона

218

Травень чи не найкращий місяць для подорожей. Але чи варто нагадувати, що слід залишатися вдома? Ця історія з часу, коли не страшно було підкорювати нові вершини та комунікувати з людьми. Тож нині матимете нагоду підкорити гору Піп Іван разом з нами. Щира розповідь про перше в житті сходження на вершину та карпатські ведмеді.

Рік тому мені наснився білий слон – величезний, висотою з триповерховий будинок. Він забрів на наш місцевий ринок, топтав прилавки з овочами й лякав покупців. Однак мене він не налякав. Я дивилася на нього, немов на якесь божество.   

Прокинувшись, залізла в інтернет, аби дізнатися, чи існують насправді такі білі слони. Але гугл показав лише статті про якусь високогірну споруду. Як виявилось, в Карпатах на самому вершечку гори Піп Іван знаходиться колишня астрономічна і метеорологічна обсерваторія – «Білий слон». Побачивши фантастичні краєвиди на фото, я загорілася потрапити туди. 

сходження на вершину в Карпатах
фото – unsplush

Що ж, до наплічників і холодних ночей у наметі нам з чоловіком було не звикати. За останні 4 роки ми провели з десяток відпусток у справжніх диких умовах. Проте досвіду гірських походів не було, а моя фізична підготовка бажала кращого (дуже багато бажала). Тому я боялась, що не витримаю. А від одної лише думки про ведмежу пащу в мене трусилися жижки. Зрештою, моя жага до пригод таки перемогла і я вирішила будь-що побачити того «Білого слона» на власні очі.

Перше сходження на вершину чи маленьке безумство?

Відтак ми почали підготовку. Спочатку ґрунтовно вивчили маршрут. На щастя, він був середньої складності й не такий популярний, як говерлівський. Бо ж менше за все мені хотілося, аби натовп проворних підлітків з маленькими рюкзачками був свідком моєї ганьби. 

Проглянули весь майбутній шлях у Google Earth і видрукувати карту з позначками джерел та місцем ночівлі. Також я придбала червону водонепроникну куртку, пару таких необхідних трекінгових палиць і ретельно обміркувала, як максимально облегшити свій наплічник. Всі дрібниці треба врахувати, адже в похід ми вирішили йти без провідника. Перше в житті сходження на вершину – і самотужки! Справжнє безумство! 

Усі знайомі, чуючи про це, з жахом відмахувались і затуляли рота рукою. Певно уявляли, як нас, захололих і зморених голодом, тижнями буде розшукувати рятувальний гелікоптер. Та це лише збільшувало бажання підкорити ту вершину.

подорож в гори
фото – unsplush

Потяг Київ-Ворохта. У вагоні напівтемно – підхмарні гори й високі дерева ховали від нас світло ранкового неба.

  • Привіт!

Ми здивовано підвели голови. У проході стояв невисокий хлопець у рожевій спортивній шапочці. 

  • Ви теж на Чорногору?
  • Так, на Піп Іван йдемо.

Наш новий знайомий був при повному похідному параді: рюкзак, моцні трекінгові черевики, якісний туристичний одяг від дорогих брендів та яскрава бананка через плече. Мені стало ніяково. Глянувши на свої пошарпані 8-річні кросівки я враз відчула себе недолугою дилетанткою.

Хлопця звали Олексій. Він був професійним гідом і запропонував нам приєднатись до його невеличкої групи. Проте ми рішуче відмовились від останнього шансу на безпечний похід, згодившись лише на спільний доїзд до початкової точки маршруту. 

Ведмеді, що котяться вниз

сходження в карпати
фото – unsplush

Нарешті кінцева. Ми вийшли з потяга – і в носі відразу запекло від холодного вологого повітря. Перед нами виросла стіна з високих темних гір. Від їхньої могутньої величі ставало якось моторошно. Чекаючи на нашого перевізника, ми розташувались у тихенькому скверику біля вокзалу і завели розмову з одним місцевим старожилом.

«Ведмеді? Так, трапляються. Днями бачили одну ведмедицю в декількох місцях, навіть до людей виходила. Це досить дивно. Певно шукала своє дитинча».

Ми з чоловіком збентежено перезирнулися. 

«Та ви не бійтеся, вона не зачепить. Але раптом що –  відразу тікайте донизу. Передні лапи у ведмедів короткі, бігти вони не зможуть, а будуть котитися згори, як м’яч». 

Оце чудасія! Не знаю, була це правда, чи якась байка для туристів, але ми запам’ятали цю пораду. Про всяк випадок. 

До Дземброні, звідки починався наш маршрут, їхати довгенько. Дорога була в ямах. А над обривом вона навіть відкришувалась цілими брилами. Наш водій виявився істинним гуцулом. Усі півтори години ми з попутниками реготали з його вбивчих жартів про місцевий колорит.

Гірськими стежками

Вперше у житті я побачила гори так близько. Пташки святково заливалися своїми трелями, а молода травнева зелень буяла десятками різних відтінків. Спочатку я ніяк не могла призвичаїтись до своїх трекінгових палиць. Незграбно махала ними, а раз навіть перечепилась через одну, ледве не розпластавшись на вогкій карпатській землі. Дихання почало забиватись і я не розуміла, як в такому стані можна дертися вгору ще довгих 12 кілометрів. Проте пейзажі, що відкривалися, заспокоювали й відволікали від болю у м’язах. 

Часом ми зупинялися на перепочинок: їли злакові батончики, озирались навкруги й фотографувались. Невдовзі ми дійшли до колиби – то була хатка пастухів. На фоні темно-зелених смерек вона скидалась мені на хижку Хаґріда з фільмів про Гаррі Поттера. Власноруч впоравшись з відсувним тином, за яким паслося стадо корів, ми попрямували до свого першого привалу, де й мали заночувати. 

вершина карпат
фото – unspush

Крута стежка бігла донизу, де було джерело. Завбачивши наші змучені обличчя, дві засмаглі жінки почали нас всіляко підбадьорювати, мовляв, «давайте, ще трохи». Ми знали, що в горах є добра традиція вітатись з кожним зустрічним. Однак я не очікувала, що навіть ненависні у звичайному житті смол-токи видаватимуться мені тут природними та дуже приємними. 

Ми зробили останній на сьогодні ривок і опинились на мальовничій галявині, де й розклали свій скромний табір. На наш погляд, це було ідеальне місце для нічліжки. Але чомусь всі мандрівники минали його і ставили намети на протилежному пагорбі.

Потім розходилася злива і ми швидко збагнули причину. Як виявилось, наша «досконала» галявина мала увігнуту форму, і в дощову погоду вся волога збиралася в ній, як у чаші. Тож незабаром це місце перетворилося на густий куліш. Ноги миттєво вгрузали й земля підступно намагалась зірвати з нас взуття.

Решту дня ми просиділи в наметі. Читали, дрімали і їли консерви з хлібом. Знизу долинало кришталеве відлуння коров’ячих дзвіночків. Ближче до ночі цей дзенькіт ставав все голоснішим. Можливо, злива стихає. Але коли я почула ошаленіле ревіння прямісінько біля свого вуха, то зрозуміла, що корови окупували нашу галявину. Вони кружляли біля намету, тицяли в нього мордами й несамовито калатали своїми гігантськими дзвонами. Сон наполегливо не приходив. Мені здавалося, що котрась з корів ось-ось розчавить нам голови, перечепившись через вітрову розтяжку. Ці жахливі півтори години стали для мене цілою вічністю. Тим часом, мій коханий спокійнісінько спав, зарившись з головою у спальник. Надлюдина, їй-богу!

М-мотивація і рвані кросівки

Наступного ранку мене чекало жахливе відкриття: порвався мій правий кросівок. На підошві була широка поперечна тріщина, що скидалась на жадібно розтулений рот. Ще вдома я знала, що доб’ю їх в цьому гірському краї, і вони знайдуть тут останній спочинок. Але ж трясця! Я ще навіть не встигла ступити на марковану стежку!

О 9-й ми вирушили в путь. На щастя, дощ вже припинився. Перейшовши пагорб, ми побачили камінець з кольоровою поміткою. То і був початок нашого маршруту. Спершу був густий прохолодний ліс. Дорога, що пролягала повз нього, скрізь усіяна кам’яними брилами. Трекінгові палиці зрадницьки ковзали й був ризик загриміти носом об каміння. Але крім пильного погляду під ноги, я ще й встигала озиратись у ліс. Бо ж комусь потрібно стежити, чи не котиться бува донизу якийсь ведмідь. 

Невдовзі ми дібрались до водоспадів. Чоловік урочисто сповістив, що ми пройшли одну шосту всього маршруту. Серце перекочувало в мою голову і шалено там грюкало. Я припустила, що відкину копита ще на половині шляху. 

Наперекір нашим побоюванням, водоспади ми перейшли досить успішно. Ніхто з нас не булькнув в крижану карпатську воду, і я навіть не втопила свій дорогоцінний фотоапарат.

Ми зайшли вже досить високо і знизу, як на долоні, розкинулась відважна Дземброня. Видно було, як поміж хатів цвітуть яблуні. Це дивувало, бо ж то був майже червень.

Було вже пополудні. Ми вирішили зробити півгодинний привал, перекусити й нарешті, як слід, роздивитись гірські красоти. Виснажена і заморена, я вислизнула з жорстоких обіймів свого наплічника. Від відчуття раптового полегшення, здалося, що ось-ось підлечу. Поперек нестерпно ломило. Я підняла кофтину і побачила ззаду два величезних синці. Така от ціна в першого сходження на вершину.

сходження на вершину Піп Іван
фото – unsplush

Спустившись трохи донизу, від побаченого, мої нутрощі підстрибнули аж до горлянки. Ніби самовіддані захисники Карпатського королівства, могутні, темно-сині гори випростались перед нашими крихітними постатями. Де-не-де по них простягалися сліпучі смужки снігу. Перед горами було глибоченне урвище, що бушувало внизу зеленим морем.

Ми підійшли до великого чудернацького каменя і почали свою трапезу. Дивно, але за все сходження я майже не відчувала голоду. Проте рюкзаки потрібно було полегшувати і я задоволено прикінчила свою булку з трьома начинками, яку зберігала для особливого моменту.

Справжня дорога смерті

На протилежній скелі ми помітили фігуру. Це була жінка. Вона відчайдушно дерлася вгору по прямовисній кам’яній стежці, стаючи навкарачки. Я витріщила очі. Невже там дійсно пролягає наш маршрут? Мати-Земле! Та то ж справжня дорога смерті!

Зібравши до купи рештки свого ентузіазму, ми продовжили шлях. Ноги зрадливо дрижали, а рюкзак весь час тягнув назад. Я уявляла, як зараз впаду, і буду безпомічно борсатись на спині, немов Грегор з Кафкового «Перевтілення». Найстрашніше було на самому вершечку цієї скелі, коли своїми гладенько стертими підошвами я мала пройти по снігу над самісіньким обривом. 

сходження на Піп Іван
фото – unsplush

Змучені й перелякані, ми таки дістались Вухатого Каменя. А це означало, що найважча частина маршруту позаду. На невеличкому узвишші лежала купка маленьких камінчиків. Пишаючись собою, ми теж поклали туди кожен по одному. В горах ця традиція означала, що ви підкорили нову висоту. 

Білий слон не сон

І от ця знаменна мить настала. Примруживши очі від нещадно палючого сонця, я розрізнила вдалині темні обриси мого «Білого слона». Навіть через рік я чітко пам’ятаю цю казкову картину.  Я відчула себе справжнім Індіаною Джонсом. 

Людей тут значно побільшало, адже частина з них приходила сюди з боку Смотрича – іншого варіанту сходження на вершину гори Піп Іван. Нам зустрічались самотні сміливці й цілі групи новачків. Велосипедисти та навіть сім’ї з дітьми. Всі вони усміхались, були життєрадісними й привітними.

білий слон гора Піп Іван
фото – google search

Проте я відчувала страшенну втому і кутики моїх губ опускалися нижче з кожним кроком. На фінальному відрізку маршруту почали дути крижані вітри. Разом зі своїм рюкзаком я важила всього 53 кілограми, і через цей вітрюган мене хитало з боку в бік, немов шкарпетку на шнурку. 

Чоловік всіляко підбадьорював, іноді штовхав ззаду, а я знесилено човгала важкезними ногами, опираючись на палиці, немов стара карга на свої ходуні. Потупившись в землю і відчайдушно змагаючись з вітровим монстром, я й не помітила, як опинилась біля обсерваторії.

Піп Іван

Піп Іван. 2028 метрів. Наша перша омріяна вершина. Для мене це був справжній подвиг. З нульовою фізичною підготовкою, хворим серцем і дірявими кросівками, я все ж таки зробила це. Я тут, нагорі. Я бачу світ внизу і той шлях, що пройшла, та не розумію, де взяла сили, аби його подолати. Мабуть, це мій впертий дух і нова величезна любов до Карпат. 

«Білий слон» зустрічав похмуро й гордовито. Ми обійшли його і перед нами відкрився неймовірний огляд на увесь хребет. Внизу своїми смарагдовими хвилями буяла Чорногора. Навкруги стояла глибока колюча тиша, яка лишень раз по раз переривалась дзенькотом алюмінієвих чашок інших мандрівників. Я хрумтіла своїм переможним батончиком з ягодами й білим шоколадом. Його обгортка ще й досі лежить в моєму блокноті. 

Сходження на вершину Піп Іван
фото – unsplush

І, можливо, це сходження я і уявляла собі якось по-іншому. Проте Білий слон був вартий усіх подертих кросівок. Це перше в житті сходження на вершину! На вершину власної сміливості!

Головне зображення (the main picture) – Kseniia Rastvorova

online color picker

Оцініть будь ласка цю статтю!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 голосів, середній: 5,00 з 5)
Loading...

Залишити відгук

Ваша email адреса не буде опублікована.