Мій карантин – відкриття, яке я зробила

3 327

Знаєте, я люблю усміхатись ідучи вулицею і зустрічаючи своїх знайомих (а часом і незнайомців). Ще до слів привітання, моє обличчя завжди розпливається в доброзичливій посмішці. Це такий спонтанний викид доброї енергії. Це теплі обійми без дотиків. Але сьогодні я вперше за довгий час нікому не усміхалась. І ніхто не усміхнувся мені у відповідь. Адже всі були в масках. Карантин!

Світ шокований і до чортиків наляканий. Невже таке можливо в наш час? Виходити з дому лише зі спеціальним дозволом, пересуватись поодинці й місяцями вимушено сидіти без роботи. Це не новини з буремної Сирії. І не чиїсь нічні жахіття. Це – нова реальність, яка звалилась нам на голови занадто несподівано. 

Карантин і не тільки…

Тепер карантин – це не кілька вільних днів від нудних занять, як це було для нас в шкільні роки. Нині це повноцінний еквівалент до слів «відчуження», «самотність», «страх» і «безгрошів’я». Ми стикнулися з невідомим ворогом, про могутність якого ніколи не здогадувались. Але дещо виявилось значно страшнішим – ми лишились наодинці з собою. 

Хто ж з нас не запихався безглуздими обіцянками, що, мовляв, ось буде в мене час, я перечитаю весь оцей Монблан із книг. Чи почну вчити італійську. Чи переберу весь мотлох у своїй шафі. Чи нарешті пограю з дітьми у їх улюблену настільну гру. І тут цей омріяний час настав. Справжній вільний час, який ми можемо присвятити дійсно важливим речам. А не той, коли ми виснажені після роботи валяємось на дивані, мов оселедці. Проте ми збентежені, бо чомусь не були готові так скоро зустрітись зі своїми голосними думками. Вірус забрав майже все, що їх так майстерно глушило.

У нас немає весни. Ми не можемо вільно вийти надвір і напитись тією красою, натхненням і силами, що дарує нам завше пробуджена квітнева природа. Ми не можемо спокійно погуляти по магазину, приміряти десяток сукенок на літо чи довго милуватись апетитними тістечками біля кондитерських вітрин. Не можемо розвіятись, з’їздивши на вихідні в інше місто, чи здибатись зі старими друзями в улюбленому барі.

ВСЕ! Вивіски погасли, повітряні гірки здулись і вимкнулась музика – нас поглинула дзвінка тиша. «Хто я насправді?», «Що маю всередині?» – гуде у наших головах. Тепер володіємо унікальною можливістю нарешті це дізнатись.

карантин в Україні
фото – unsplush

N-ий день карантину

Йшов 25-й день карантину. Я знову почала шукати в шухлядах свої 50 доларів, які загубила, ймовірно, ще в жовтні минулого року в поїздці Європою. Сміюсь сама з себе. Дожилась!

Всі шкарпетки зашиті, книги на полиці класифіковані за жанрами, а на фоторамках жодної пилинки (мій внутрішній перфекціоніст захлинається від сліз щастя). Дивно, але самоізоляція принесла мені набагато менше страждань, аніж я очікувала. Думаю, це завдяки моєму чоловікові. Він в мене видатний інтроверт та ще й працює дистанційно. А як жартують в мережі – для інтровертів карантин – все одно, що їх звичний спосіб життя. Відколи ми разом, я весь час вчилась у нього мистецтва «правильного сидіння вдома». І тепер зможу закріпити все вивчене. 

залишайся вдома
фото – unsplush

Тому коли я зачиняла свій фотосалон на майбутні довгі дні, вже знала, чим буду займатись – писати. І чим більше, тим краще. Адже коли наші будні завалені нагальними справами, спокійно сісти й викласти на папір все, що думаєш, що відчуваєш – справді величезна розкіш. А відтак, зізнаюсь, для людей, які звикли постійно копатися у собі, перебування на карантині в 4-х стінах лише зі своїми думками – не така вже й пекельна тортура. 

А ще дуже згодилось моє вміння шукати щастя в дрібницях. І не знаю, на щастя, чи на жаль, але прийшов час, коли ці дрібниці важать так багато, як ніколи раніше.

Радіти, коли м’яке весняне повітря заповзає у кватирку і пахне абрикосовим цвітом. Радіти, бо твоя сім’я здорова, а кіт весело зустрічає на кухні й пеститься об твої капці. Радіти новому епізодові серіалу і горі смаколиків, які під нього з’їси. Радіти вечірньому сонцю, що проникає у твою шкіру, коли сидиш на канапі-гойдалці у своєму затишному подвір’ї. 

Але навіть попри це, часом мене накриває хвилею тривоги та суму. Звичайно, я боюсь захворіти, адже невідомо як моє тіло перенесе цей вірус. 

Новий час

Мені надзвичайно шкода часу, тих дорогоцінних днів, які ми проводимо в примусовій ізоляції і не можемо прожити на повну. Після смерті батька я гостро відчула скороминущість життя і взяла собі за правило не втрачати жодної хвилини. Тому коли вчора дізналась, що мій улюблений літній фест скасували через пандемію, я була дуже пригнічена. Чекати ще рік – занадто довго. 

Мені прикро, що в ці теплі вечори я не бачуся з подругами й ми не ведемо довгі філософські бесіди за піцою на нашій улюбленій місцині в парку.

А ще я сумую за часом, коли могла спокійно планувати поїздки, писати довгі списки must-see і складати наплічника, не боячись того, що якісь раптові світові катаклізми злорадно трощитимуть мої наївні плани. Мені часто сняться вокзали. 

ізоляція Україна
фото – unsplush

Я знаю, вся ця ситуація і карантин, можливо, затягнеться принаймні ще на кілька місяців. Інколи, у хвилини відчаю, я не можу повірити, що життя знову повернеться в колишню колію. Що ми зможемо без остраху ходити на концерти, в супермаркети й кафе. Будемо спокійно гуляти скверами й обійматись при зустрічах, і не дивитимемось спідлоба на сусіда без маски, ніби то якийсь лютий ворог.

Так, цей вірус позбавив нас багатьох речей. Але ми маємо до цього звикнути. Прийняти цей новий світ і нових нас – тихих, повільних, обережних. Ми мусимо це зробити, бо інакше впадемо в глибокий колодязь депресії, зіпсуємо свої стосунки з рідними та інтелектуально здеградуємо. Чи як сказала моя подруга – будемо просто поступово розкладатись і гнити, як туші. 

Я щиро вірю, що будь-які проблеми і перепони даються нам недарма. І це не покарання зверху, а навпаки – ще один шанс, ще одна цінна можливість переглянути своє життя і свої пріоритети. Зараз природа каже нам: «Стоп! Ви загралися, зайшли надто далеко і вам належить засвоїти цей урок». І нехай це звучить дивно, але ми маємо бути вдячні за нього. 

Слід просто зробити правильні висновки

Так, я не можу вільно гуляти на вулиці, через карантин. Але на просторах свого мозку і своєї особистості я знайшла нові неймовірні місця, де ще не доводилось бувати. Не можу щодня купувати улюблену слойку з вишнею дорогою з роботи, проте в змозі приготувати купу натуральних, смачнющих смаколиків, відточити свою кулінарну майстерність і нарешті припинити бути «скелетом» на радість бабусі. Не можу відвідати театр зі своїм чоловіком чи поїхати з ним на вікенд до Львова. Але тепер щовечора перед сном я з любов’ю дивлюся на нього і розумію, що разом ми здатні пережити навіть зомбі-апокаліпсис. 

коронавірус
фото – unsplush

Ці 3 тижні, без сумніву, не минули для мене дарма. Я написала декілька об’ємних статей, тішила щоденною йогою своє кволеньке тіло, перший раз в житті самостійно спекла рогалики і створила детальний бізнес-план для своєї нової справи. Ну хіба не чудово?

Думаю, що коли ізоляція завершиться, я буду сумувати за цими довгими днями свободи й самовдосконалення. І неодмінно залишу на майбутнє багато звичок, які надбала за цей час. 

Всі ми знаємо – карантин колись скінчиться. Ми скинемо ці довбані маски та потиснемо один одному зашкарублі від постійного миття руки. І насправді щастя в тому, що ми поглянемо на колишній світ по-іншому. Будемо цінувати прості речі, які раніше здавалися самі собою зрозумілими і, як каже Жадан, візьмемо в нове життя «саме те, що завжди було головним» й «саме те, що буде важливим». 

А поки бережімо близьких і будьмо здорові!

Головне зображення (the main picture) – Volodymyr Hryshchenko

online color picker

Оцініть будь ласка цю статтю!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (9 голосів, середній: 4,89 з 5)
Loading...

Залишити відгук

Ваша email адреса не буде опублікована.