Два полюси однієї жінки

12 637

Що таке біполярний розлад, Наталія знає не з чужих слів — вже в дитинстві відчула, що особлива. Тоді дівчина навіть не уявляла, що це і як називається, проте вже знала, — має навчитися приймати свій організм та його реакції. Наталія досі вчиться жити з біполярним розладом та буквально бореться з протилежністю всередині.

Розкривати своє прізвище дівчина не захотіла, мотивуючи це тим, що живе у маленькому містечку, де всі одне одного знають, тому уникає розповідати про свій діагноз публічно.

Біполярний афективний розлад (БАР) — психічний діагноз, що передбачає різкі зміни настрою та стану людини протягом життя  — піднесеного та енергійного (період манії) та пригніченого (депресивний період). У світі живе 45 мільйонів людей із таким діагнозом. Статистику людей з біполярним розладом, які живуть в Україні, складно знайти, адже розмови на ці теми досі табуйовані.

Не виправдовувати очікувань

Я росла в дуже інтелігентній та строгій сім’ї — батьки мали надто багато очікувань. Вони вимагали гарно вчитися та бути хорошою дівчинкою, мені ж здавалося, що я завжди розчаровувала їх. 

Якось я збрехала у школі, що ми їздили у Крим на море — такого й близько не було, все літо я провела у бабусі, в горах. Чому так зробила, не можу зрозуміти й досі, це ніби була й не я. Відтоді зрозуміла, що зі мною щось не так — я не була слухняна в школі, мені важко було зосередити увагу хоча б на чомусь, бігала та стрибала і через це погано вчилася, а моя маленька брехня підтвердила, що я інша.

Але так відбувалося тільки певний час, коли ж період активності проходив, я могла «застрягати» — годинами сиділа і дивилася в стіну. 

біполярний розлад у жінок
фото – Isi Parente

Батьки розуміли — щось не гаразд, тому брали мене за руку і водили до лікарів. А ті зі свого боку приписували ліки від гіперактивності, або казали, що це мине. Дітям важко поставити діагноз «біполярний розлад», адже період активності легко пояснити цікавістю, а лежання в ліжку цілими днями чи відсутність реакції на зовнішній світ — нездужанням або особливістю розвитку.

В якийсь момент мені приписали «епілепсію» — медики пояснювали, що бувають різні прояви, в моїй медичній картці цей діагноз досі є, як і інвалідність. 

Палата №6

Через це час від часу я проводила дні у дитячій обласній лікарні, в неврологічному відділенні. Мене чомусь завжди брали в одну й ту ж палату — номер 6. Я жартувала, що лежала вже на всіх ліжках в тій кімнаті й вона повністю моя.

Тільки тут могла бути собою: лікарі приймали мої особливості, а з дітьми, які теж лікувалися, багато спілкувалися та грали в ігри. Я була звільнена від обов’язків і почувала себе добре.

Такого не було в школі, оскільки через мою маленьку брехню відчувала постійне хвилювання, що мене викриють, зрозуміють, що я не така, як всі, дізнаються про мої «ступори». Відносини з однокласниками були відверто поганими, часто я ставала об’єктом насмішок та булінгу.

Якось мама в гніві сказала, що краще б вона зробила аборт.

Вдома ж мені не було комфортно, через постійне відчуття, що розчаровую батьків, що вони хотіли зовсім іншу дитину, не таку, як я. Ці страхи не були безпідставними — мама з татом часом втрачали терпець і кричали, не розуміючи чому я або бігаю і не можу заснути довго, або лежу під ковдрою і дивлюся в стелю. Моя успішність в школі «скотилася» і батьки були цим не задоволені. Вони відчували провину, що їхня дитина не така, як інші.

як лікувати біполярний розлад
фото – Isi Parente

Якось мама в гніві сказала, що краще б вона зробила аборт. Тоді я не розуміла, що означають ці слова. У дорослому ж віці це сприймається по-іншому. Я пробувала з нею поговорити про цей випадок, проте вона відповіла, що я все вигадала і не пам’ятає такого, але ж я пам’ятаю…

З іншими родичами я теж не була особливо близькою — кожного літа батьки відправляли мене в Карпати до бабусі. Туди не любила їздити, бабуся не зважала на те, що я дитина: в селі завжди було багато роботи для мене — корову вивести пастися, води принести. Та й на гігієну теж —  коли я поверталася в рідне місто, то батьки мене довго відмивали й розчісували.

Тому я могла відвести душу тільки в лікарні, там мені справді подобалося. Також знайшла себе в читанні книжок. Так, шкільну програму я не осилювала, але книжки любила: мене знали у всіх бібліотеках міста. Я приходила туди й засиджувалася надовго, спочатку брала художню літературу, потім зацікавилася медичною. Тоді я вперше зрозуміла, що зі мною відбувається і яку насправді назву має діагноз.

Відчувати себе вільною

Підлітковий вік я згадую із радістю —  переїхала в інше місто і не жила із батьками, отже мене ніхто не контролював і не говорив, що я розчаровую своєю поведінкою. Перше кохання, хороші друзі, навчання, багато нового й незвіданого — це відволікало від біполярного розладу.

Тоді багато спілкувалася з однолітками, була душею компанії та творила: вибрала для себе професію дизайнера. Були й періоди, коли я не могла ні працювати, ні творити, моє навчання «котилося» вниз, викладачі не хотіли розуміти, що я не керую своїм станом і не контролюю періоди. Я, звісно, могла приходити і говорити «поставте мені 10 балів, я така хвора», так багато хто робив, але це було нижче моєї гідності. Та таких моментів було менше, а здебільшого я була у піднесенні і це те, про що досі згадую з теплотою та усмішкою. 

Я любила той період — могла відчувати себе вільною, тому на вихідні рідко їхала додому. Моїм батькам це не підходило, бо мені не можна було гуляти, інакше — «як шльондра» приходити додому пізно, бо я мала вчитися і думати про серйозне. Тоді вони приїжджали за мною і майже силою забирали додому — було соромно за таке перед однолітками. 

Країна із палючим сонцем

Я переїхала жити в Ізраїль майже одразу після закінчення навчання. Це не була примха — необхідність. Тоді в мене знайшли новоутворення в молочних залозах, і щоб отримати хороше лікування, я подалася в теплу країну. Мене запросили друзі, порекомендували хороших лікарів — тоді ж виявилося, що новоутворення доброякісне і не потребує операції.

Це було два в одному: я лікувала свою пухлину і біполярний розлад водночас. Саме в Ізраїлі я зрозуміла наскільки в нас знецінюють психологічні діагнози, складається враження, що в Україні їх не існує. А там до цього ставилися серйозно, намагалися розпитати як я почуваюся та допомогти.

В тій країні я вперше почула підтвердження свого біполярного розладу. Мені розповіли як з цим жити, тож я багато працювала із психологом і отримала лікування. Але було важко морально, адже була без близьких: не мала з ким погуляти, поділитися важливими новинами, мені бракувало спілкування. 

БАР
фото – Isi Parente

Лікування завершувалося, а у мене з’явилося більше вільного часу, тому я знайшла роботу — це було легко, натрапила на оголошення в газеті, що шукають помічницю швеї, перетелефонувала і пішла на співбесіду. Оскільки я мала дизайнерську освіту, то навчити мене всього було дуже просто. Пам’ятаю, шила тоді костюми для стриптизерок.

В Ізраїлі було складно адаптуватися: окрім ментальності людей, яка не зовсім підходила, був ще клімат, який мене «добивав». Через високу вологість було важко дихати, а спека погіршувала самопочуття. Такий стрес додав 10 кілограм зайвої ваги, почалися головні болі, збилися всі можливі цикли.

Коли термін перебування в країні завершувався, одразу ж зібрала валізи, щоб повернутися додому — не хотіла жити нелегально, адже ходити вулицями та боятися, що тебе впіймає поліція було не для мене.

Творчість, котра рятує

Повернувшись в Україну, я почала активно шукати себе — переїхала від батьків, пішла на роботу.  Паралельно виготовляла різні речі із кераміки, займалася громадською діяльність: організовувала зустрічі для жінок, лекції про сексуальне виховання для підлітків, поетичні вечори. Коли почався карантин, мене звільнили: керівник не повідомив, коли магазин почне працювати, тому я не з’явилася на роботу. Через це й звільнили. Могла б, звісно, опиратися чи подавати до суду, але знайомий юрист порадив не витрачати свої сили.

Оскільки, звільнення було несподіваним для мене, то через нестачу коштів на оренду житла, я змушена була повернутися до рідного міста. Почала знову жити з батьками, і мені це складно, бо ми не ладнаємо, часто дискутуємо, не можемо дійти згоди.

Творчість — це те, в чому я знайшла свій порятунок.

Та з іншого боку, це звільнення дало мені крила — друзі підтримали й порадили не закидати кераміку, я ж бо створювала вироби із глини ще зі студентських часів. Зараз я облаштувала майстерню вдома, продаю свої витвори та збираю гроші, щоб мати можливість орендувати квартиру і жити окремо від батьків. У своєму житлі я теж мрію облаштувати майстерню — місце, де буде комфортно працювати. Знаю, що це має бути одне і те ж приміщення, бо бувають дні, коли мені важко вийти з дому. Якось я вже орендувала майстерню далеко від дому і дістатися до неї  вже було великим стресом — мені доводилось добиратися маршрутками й стикатися з людьми. Я приходила туди й ще дві години відпоювала себе чаєм, щоб заспокоїтися, бо інакше не могла налаштуватися. 

Те, що я творю — це скульптури жінок, які мають дитяче обличчя і чортячі роги. Якось я читала про міфології країн світу і виявилося, що роги були символом влади, і чим більші вони були, тим сильнішою вважалася людина.  Навіть корони, які одягали королі були прототипом ріг, а тотемні тварини обов’язково мали бути рогатими. Тому, мої глиняні жінки мають ріжки. 

А ще мені подобається витворювати оголені людські тіла, вони дуже різні, але завжди несуть в собі багато трепету і якусь неймовірну енергетику. Це не пошлість, а швидше естетика, так я показую, що в оголеному тілі не може бути чогось сороміцького. 

На різних полюсах

Через біполярний розлад  відчуваю себе так, ніби в мені живе дві жінки одночасно — одна працьовита, невтомна та натхненна. Коли вона береться за щось, їй все виходить, коли починає творити у майстерні, то геть забуває про час і може отямитись вже на наступний день. Інша жінка — сумна та невпевнена, вона не має сили творити, комунікувати з людьми чи вирішувати навіть найлегші справи.

Вони ніби розривають мене зсередини і я мушу підкорятися кожній, хоч у дорослому віці не відчуваю наскільки різких «переходів».

Часом з’являються думки «Я непотрібна цьому світу». 

Зараз я поступово вчуся з цим жити: відстоювати кордони, відпочивати, коли мені це потрібно, стримуватися, щоб не накричати на когось і не пояснювати зайвий раз людям, чому я себе так веду.  Простіше сказати — «у мене все добре, просто болить голова сьогодні», аніж розповідати про свій діагноз.

психологічна допомога
фото – Isi Parente

Якось дівчинка, котра замовляла в мене скульптуру, зателефонувала, а не написала — така деталь може бути для когось неважливою, а я забула про замовлення. Відтоді прошу дублювати мені в повідомлення, що я маю зробити. У мене на стіні висить великий календар, куди вписую зустрічі та різні справи, щоб пам’ятати про них, також веду блокнотик, де пишу собі нагадування.

Мені важливо завжди брати з собою навушники, коли виходжу на вулицю, адже улюблена музика дозволяє не стресувати при зустрічі з людьми. Це такі деталі, про які люди не задумуються, а я багато вчилася, щоб дійти до цього.

Мені дуже пощастило з тим, що мій хлопець мене підтримує. Він знає про діагноз та вже навчився бачити справжню Наталю. Моя поведінка — це не характер, і я себе поводжу так не тому, що хочу, а тому, що не можу інакше.

Зараз у мене депресивний період — так буває під час біполярного розладу. Я відчуваю себе знесиленою, мені нецікаво читати книги чи дивитися фільми, я дратуюся, коли доводиться зіштовхуватися з людьми, мене важко витягнути на зустріч. Часом з’являються думки «Я непотрібна цьому світу». 

Можу зупинитися серед міста і забути куди йшла, мені доводиться час від часу боротися із панічними атаками та безсонням. Але коли приходжу до лікарів і розповідаю все, то мені кажуть, що це авітаміноз, втома, чи нестача спорту, або ставлять діагноз ВСД (вегето-судинна дистонія), який існує тільки на пострадянському просторі.

Зараз я почала приймати антидепресанти та досі в пошуках свого лікаря. Мені досі важко, але я майже навчилася жити зі своїми станами та приймати підтримку друзів. Мрію, що одного дня мені вийде назбирати достатню суму грошей, щоб переїхати від батьків і знову почувати себе вільною, здатною творити.

Авторка – Ростислава Мартинюк

Головне зображення – Ryan Christodoulou

Читайте більше

 

color pick from image

Оцініть будь ласка цю статтю!
1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (20 голосів, середній: 4,45 з 5)
Loading...
1 Коментар
  1. Игорь says

    Здравствуйте. У меня тоже БАР. Мне 61 год так что стаж приличный. Перепробовал многое, реально избавляет от депрессии купание в проруби, причём практически моментально .Но потеплела вода и вернулась депрессия.
    То есть циклы просто сместились. Не ходите по психотерапевтам , разговорами здесь не поможешь. Это выброшенные деньги и время. Здесь нужен грамотный психиатр который правильно подберёт антидепрессанты и стабилизаторы.
    Мне помог Мухоморов Андрей Евгеньевич. Не скажу что я уже полностью здоров, но состояния уже сильно сглаженные и постоянный прогресс в сторону улучшения без рецидивов. От всей души желаю вам выздоровления.

Залишити відгук

Ваша email адреса не буде опублікована.